|
Тихий вечір і шепіт тополі,
ніч своє павутиння снує.
Я сумую одна за тобою,
серце стомлене плаче моє.
Зацвітають вже білі лілії,
встрінуть зорі ранкову росу.
Я живу у чеканні й надії
і на зустріч з тобою я жду.
У чужій стороні ти далеко,
все у смутку і тихій журбі.
Я любов’ю своєю навіки
хочу серце зігріти тобі.
Дотик ніжних і рідних долонь
вітер холодом знов обнімає.
Але серця не згасить вогонь.
серце ніжністю й ласков палає.
ти напийся тієї водиці,
що б’є з серця мого джерело.
Зачерпни ти любові з кирниці
і відчуй мою ніжність й тепло.
Я би небо тобі прихилила,
я би душу тобі віддала.
Ти ж у світі для мене єдиний,
я назавжди, коханий, твоя.
Час летить і життя вже давно
сипле іній в засніжені скроні.
Збережемо ж в душі все тепло,
заховаємо ніжність в долоні.
Павутинкою щастя знов в’ється,
і струмочком кохання дзвенить.
Хоч стомилося серце, та б’ється
й птахом вірним до тебе летить.
Мій коханий, прости за розлуку,
ти сльозинку солону сховай.
я крізь хмари простягую руку
і у сні я шепочу: - «кохай».
Кожну мить, кожен погляд і подих
я назавжди дарую тобі.
Хай же сонечко ясне, що сходить –
нагадає про мене тобі.
І хай небо
сумне волошкове
зросить душу кохання дощем.
Щастя ниточка в’ється шовкова,
ми стежину до щастя знайдем.
Знову вечір й самотність блукає,
тихо стукає жаль у вікно.
Моє серце тебе так кохає,
що без тебе не може воно.
Все для тебе єдиного в світі,
серце, тіло і душу свою.
Я складаю в букет, наче квіти
і навіки тобі віддаю.
Тож прийми ти букет цей духм’яний
і до серця свого пригорни.
Хай ніколи любов не зів’яне
і веселкою воду хай п’є.
Разом плачем і разом всміхнемось,
бо життя мить така не проста.
Ми не завжди в розлуці будемо,
ми нап’ємось любові
сповна.
| 