П`ятниця, 29.03.2024, 14:05
Любіть природу, а вона жива, у неї теж є серце і душа. Росте у полі струнка берізка, красива, ніжна й чомусь сумна. Додолу вітер гне її кіски, так тихо, тихо плаче вона.
Кора її біла смугами вкрита, чорними смугами смутку й журби. Краса її пишна сльозами омита, тихенько падають каплі роси.
І тільки вітер її обнімає і ніжно пестить коси її. Зелені коси він розплітає і гне берізку аж до землі.
Вона з обіймів його виривається, додолу гнеться і знов встає. Вона забути його намагається, та він спокою їй не дає.
Чом Бог не дав їй явора сокола, чи брата клена, берізки сестри. Було б до кого схилити голову і цілий день гомоніли б вони.
Та тільки нічка зрадлива подружка і лише осінь, як мачуха зла. Крадуть безжально в берізоньки листя і знову, знову берізка одна.
Не долюбила, не докохала і не віддала ніжність свою. Пишна краса на морозі зів’яла, щастя розвіялось десь по степу.
*** Кленовий листок обірвався, летить, душа його ніжно в тривозі тремтить. Додолу він тихо на землю впаде, краса його з часом в траві пропаде.
А він весною лиш розгорнувся, до сонечка теплого ніжно тягнувся. На вітрі холоднім легенько тремтів, ніхто і не знав, як він жити хотів.
Як він за гілочку міцно тримався, від вітру й дощу як міг, так ховався. Бабине літо його прикривало, нічка холодна його колисала.
Коротке життя його враз обірвалось, за чорнії хмари сонце сховалось. сумний, старий клен про листочок забув, а той у ногах його тихо заснув.
Отак і життя наше стрімко несеться не думаєм ми, що колись все минеться. Що ми залишимо дітям від нас, чи пам’ятатимуть люди про нас.
*** Плакала тихо плакуча верба і сльози з росою злилися. В глибокій задумі стояла вона, а віти додолу хилилися.
Важко і гірко їй на душі, сльозинки з листочка падають. Сумно стоять одиноко одній, віти про молодість згадують.
Шепчуться з хвилею віти верби, купаються в теплій воді. Чом же такі одинокі вони, чом їхні думи сумні.
Чому така сумна доля її, чом все життя вона плаче. Журиться, гнеться верба до землі, щастя і сонця не баче.
Віти мов коси верба розпустила і вітер їх розплітає. голову низько верба опустила, листочки вода омиває.
*** Під моїм вікном, на моїм подвір’ї і в літку, і в зимку сосна зеленіє. Я питала мами, чому так буває, Чому сосна свого листя не скидає.
І таку легенду я тоді почула, її пам’ятаю й досі не забула. Як була сосна зовсім молоденька, вона полюбила собі соколонька.
Він до неї в гості прилітав щоднини, приносив у дзьобі ягідки калини. Про любов свою на весь світ співав, сосна й сокіл пара, хто таке чував.
Та сосна раділа, віти розпускала, від сонця і вітру сокола ховала. Взяли злії люди сокола убили невинную пару вони розлучили.
Сосна довго-довго плакала, ридала, свого соколонька з неба виглядала. Віти її ніжні мохом смутку вкрились із її листочків голочки зробились.
Людей не злюбила, біль свій пам’ятає, голками їх коле, коле й відганяє. Потемніла врода її молода, пропали задарма молоді літа.
Вона й досі свого сокола чекає і тому ніколи спати не лягає. Своїх голок болю й смутку не скидає, вічну пісню-тугу кожну ніч співає.
*** Опадає жовтий лист, берізка сумує. Листопад в моїм саду вальс легкий танцює.
Осінь з листям гомонить про щось обережно. Щебет пташечки бринить сумно і тривожно.
Листопад в моїй душі і на серці осінь. І замітна вже на скронях жовто-сива просінь.
Листопаде, почекай зупинись на хвильку. Хоч одну залиш в листочках березову гілку.
Осінь стукає в вікно, плаче небо слізно. І життя як не було, час біжить невпинно.
*** Нічка темненька на землю прийшла, людей всіх тихенько приспала вона. Зірочка перша на небі зійшла і місяця-брата кличе вона.
Братику-місяцю в гості прийди, сестричок-зірок з собою візьми. Всіх нас в веселий таночок збери, будем до ранку кружлятися ми.
А завтра знову ранок прийде, місяць і зіроньки все пропаде. Сонечко тепле проміння ясне Ніжно на землю в гості пришле.
Будуть промінчики гратись в траві, будуть вмиватися в теплій росі. Ніжно купатись в прозорій воді, ніжитись так наче діти малі.
І знов міняє день нічка свята і так проходить все наше життя. Молодість старість міняє сумна й усьому цьому нема вороття.
*** На дворі дощ, гроза, негода і тіні смутку у вікні. В сльозах все небо і погода зі мною плаче від душі.
Холодними губами вітер цілує вікна тихо. Безжально ломить ніжні віти, немов віщує лихо.
Кружляє падолист у вальсі, листочки мов сирітки. Вони невільники у танці, їх вкрав вітер в берізки.
Минеться дощ, негода стихне, всміхнеться сонечку роса. І за туманом вітер зникне, в природи теж своя душа.
*** Осінь прийшла багряниста у золотому вбранні. Танець сумний з падолистом подарувала мені.
Осінь у вальсі з журбою і лебедина печаль. Нас огортає з тобою й стелиться смутку вуаль.
Вальс свій сумний дотанцюю й осінь на мить я спиню. Ніжність тобі подарую й на танго тебе запрошу.
Танго любові й кохання і ніжний дотик руки. Тихе між нами мовчання, слів не потрібно, мовчи.
Тихе мовчання любові, ніжності тиха печаль. Єднає нас смуток з тобою, осені смутку не жаль.
*** Я покохала цю землю квітучу за її щедрі ліси і поля. Я полюбила цю ниву родючу за її хліб, сінокіс, за жнива.
Хотіла б я бджілкою любою стати, з квітами мову спільну знайти. Клумби усі і сади облітати, меду напитись, ще й людям нести.
А ще би я стала метеликом милим, на квітах би я колисалась, спала. Безжурно би тішилась сонечком щирим і мною би тішилась мала дітвора.
Я би хотіла лелекою стати, білим лелекою щастя й журби. Високо у небі синім літати, нести людям щастя і радість весни.
Та доля мені дала дар той єдиний, найбільший і найбагатший в житті. Дар народитись і бути Людиною, цю землю любити і жити на ній. |
ЗбіркиДля діточокПошукКалендар
Ви пишите вірші?Друзі сайтуДодатковий дохідСтатистикаОнлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |