Любіть природу, а вона жива,
у неї теж є серце і душа.
Росте у полі струнка берізка,
красива, ніжна й чомусь сумна.
Додолу вітер гне її кіски,
так тихо, тихо плаче вона.
Кора її біла смугами вкрита,
чорними смугами смутку й журби.
Краса її пишна сльозами омита,
тихенько падають каплі роси.
І тільки вітер її обнімає
і ніжно пестить коси її.
Зелені коси він розплітає
і гне берізку аж до землі.
Вона з обіймів його виривається,
додолу гнеться і знов встає.
Вона забути його намагається,
та він спокою їй не дає.
Чом Бог не дав їй явора сокола,
чи брата клена, берізки сестри.
Було б до кого схилити голову
і цілий день гомоніли б вони.
Та тільки нічка зрадлива подружка
і лише осінь, як мачуха зла.
Крадуть безжально в берізоньки листя
і знову, знову берізка одна.
Не долюбила, не докохала
і не віддала ніжність свою.
Пишна краса на морозі зів’яла,
щастя розвіялось десь по степу.
***
Кленовий листок обірвався, летить,
душа його ніжно в тривозі тремтить.
Додолу він тихо на землю впаде,
краса його з часом в траві пропаде.
А він весною лиш розгорнувся,
до сонечка теплого ніжно тягнувся.
На вітрі холоднім легенько тремтів,
ніхто і не знав, як він жити хотів.
Як він за гілочку міцно тримався,
від вітру й дощу як міг, так ховався.
Бабине літо його прикривало,
нічка холодна його колисала.
Коротке життя його враз обірвалось,
за чорнії хмари сонце сховалось.
сумний, старий клен про листочок забув,
а той у ногах його тихо заснув.
Отак і життя наше стрімко несеться
не думаєм ми, що колись все минеться.
Що ми залишимо дітям від нас,
чи пам’ятатимуть люди про нас.
***
Плакала тихо плакуча верба
і сльози з росою злилися.
В глибокій задумі стояла вона,
а віти додолу хилилися.
Важко і гірко їй на душі,
сльозинки з листочка падають.
Сумно стоять одиноко одній,
віти про молодість згадують.
Шепчуться з хвилею віти верби,
купаються в теплій воді.
Чом же такі одинокі вони,
чом їхні думи сумні.
Чому така сумна доля її,
чом все життя вона плаче.
Журиться, гнеться верба до землі,
щастя і сонця не баче.
Віти мов коси верба розпустила
і вітер їх розплітає.
голову низько верба опустила,
листочки вода омиває.
***
Під моїм вікном, на моїм подвір’ї
і в літку, і в зимку сосна зеленіє.
Я питала мами, чому так буває,
Чому сосна свого листя не скидає.
І таку легенду я тоді почула,
її пам’ятаю й досі не забула.
Як була сосна зовсім молоденька,
вона полюбила собі соколонька.
Він до неї в гості прилітав щоднини,
приносив у дзьобі ягідки калини.
Про любов свою на весь світ співав,
сосна й сокіл пара, хто таке чував.
Та сосна раділа, віти розпускала,
від сонця і вітру сокола ховала.
Взяли злії люди сокола убили
невинную пару вони розлучили.
Сосна довго-довго плакала, ридала,
свого соколонька з неба виглядала.
Віти її ніжні мохом смутку вкрились
із її листочків голочки зробились.
Людей не злюбила, біль свій пам’ятає,
голками їх коле, коле й відганяє.
Потемніла врода її молода,
пропали задарма молоді літа.
Вона й досі свого сокола чекає
і тому ніколи спати не лягає.
Своїх голок болю й смутку не скидає,
вічну пісню-тугу кожну ніч співає.
***
Опадає жовтий лист,
берізка сумує.
Листопад в моїм саду
вальс легкий танцює.
Осінь з листям гомонить
про щось обережно.
Щебет пташечки бринить
сумно і тривожно.
Листопад в моїй душі
і на серці осінь.
І замітна вже на скронях
жовто-сива просінь.
Листопаде, почекай
зупинись на хвильку.
Хоч одну залиш в листочках
березову гілку.
Осінь стукає в вікно,
плаче небо слізно.
І життя як не було,
час біжить невпинно.
***
Нічка темненька на землю прийшла,
людей всіх тихенько приспала вона.
Зірочка перша на небі зійшла
і місяця-брата кличе вона.
Братику-місяцю в гості прийди,
сестричок-зірок з собою візьми.
Всіх нас в веселий таночок збери,
будем до ранку кружлятися ми.
А завтра знову ранок прийде,
місяць і зіроньки все пропаде.
Сонечко тепле проміння ясне
Ніжно на землю в гості пришле.
Будуть промінчики гратись в траві,
будуть вмиватися в теплій росі.
Ніжно купатись в прозорій воді,
ніжитись так наче діти малі.
І знов міняє день нічка свята
і так проходить все наше життя.
Молодість старість міняє сумна
й усьому цьому нема вороття.
***
На дворі дощ, гроза, негода
і тіні смутку у вікні.
В сльозах все небо і погода
зі мною плаче від душі.
Холодними губами вітер
цілує вікна тихо.
Безжально ломить ніжні віти,
немов віщує лихо.
Кружляє падолист у вальсі,
листочки мов сирітки.
Вони невільники у танці,
їх вкрав вітер в берізки.
Минеться дощ, негода стихне,
всміхнеться сонечку роса.
І за туманом вітер зникне,
в природи теж своя душа.
***
Осінь прийшла багряниста
у золотому вбранні.
Танець сумний з падолистом
подарувала мені.
Осінь у вальсі з журбою
і лебедина печаль.
Нас огортає з тобою
й стелиться смутку вуаль.
Вальс свій сумний дотанцюю
й осінь на мить я спиню.
Ніжність тобі подарую
й на танго тебе запрошу.
Танго любові й кохання
і ніжний дотик руки.
Тихе між нами мовчання,
слів не потрібно, мовчи.
Тихе мовчання любові,
ніжності тиха печаль.
Єднає нас смуток з тобою,
осені смутку не жаль.
***
Я покохала цю землю квітучу
за її щедрі ліси і поля.
Я полюбила цю ниву родючу
за її хліб, сінокіс, за жнива.
Хотіла б я бджілкою любою стати,
з квітами мову спільну знайти.
Клумби усі і сади облітати,
меду напитись, ще й людям нести.
А ще би я стала метеликом милим,
на квітах би я колисалась, спала.
Безжурно би тішилась сонечком щирим
і мною би тішилась мала дітвора.
Я би хотіла лелекою стати,
білим лелекою щастя й журби.
Високо у небі синім літати,
нести людям щастя і радість весни.
Та доля мені дала дар той єдиний,
найбільший і найбагатший в житті.
Дар народитись і бути Людиною,
цю землю любити і жити на ній.
