Рука моя пише, а серце диктує. Душа моя плаче, та хто її чує.

В’ється стежина  від рідного дому,

а серце не знає  спочинку й утоми.

***

Летять ключем у вирій журавлі,

Вони лишають ріднії краї.

Вони шукають тихого тепла,

Їх непривітно зустрічає чужина.

О чужина, чужина, чужина,

Як подруга зрадлива, як мачуха ти зла.

То холодом повієш, то дощем,

Та линуть журавлі сумним ключем.

Вони курличуть пісеньку свою,

Про ніжну й милу, рідну сторону.

Про бистрі ріки і густі ліси,

Журба і смуток в їхньому «курли».

І світить, та не гріє сонечко ясне,

І все не миле їм, і все чуже.

І сняться сни їм чорні і страшні,

Ох, гірко, важко жить на чужині.

Високо в небі журавлі ключем пливуть,

Вони на крилах нам весну й тепло несуть.

Їх зустрічає радо рідна сторона

Й весела пісня журавлина, не сумна.

Й дзвенить у небі радісне «курли»

І сняться їм солодкі, теплі сни.

О мила, ніжна, рідна сторона,

Одна в душі і в серці ти одна.

***

Я повертаюся в далекий отчий край,

О рідна сторона чекай мене, чекай.

Нап’юся щиро я водиці з джерела,

своїм теплом мене обніме рідная земля.

І стану тихо я на батьківський поріг,

Я повернулась, мамо, із чужих доріг.

І ніжно пригорнусь до сивих-сивих скронь,

Торкнуся лагідно твоїх шерстких долонь.

Я батькові своєму в ноги поклонюсь

І перед образами щиро помолюсь.

Зберемось разом всі ми за одним столом,

А в хаті пахне м’ятою й бузком.

А під вікном буяє цвітом вишня

І яблуня рожевим покривалом вкрилась пишно.

Я згадую свої дитячі роки

І як мене учили робити перші кроки.

Зоріє вже світанок й свічка дорога,

У мами на щоках бринить терпка сльоза.

І серце у тривозі тихо защемить,

Я збережу у своїй пам’яті цю мить.

Земля моя, мій батьківський поріг,

Для мене ти як талісман, як оберіг.

Цвіте й буяє в рідному краю весна,

А над землею лине пісня солов’я.

***

Край села на узліссі одинока хатина,

Там я гралась, купалась, як була ще дитина.

Там мої ноженята перші кроки ступали,

Там мої оченята перший раз все пізнали.

А навкруг тої хати пишний сад зеленіє,

Одиноко цвіте він, та врожай не бідніє.

Хоч не бачить ніхто того пишного цвіту,

Та дарує він щедро сливи й вишні для вітру.

Сонце ніжно й привітно буйний сад зігріває,

Теплий дощик частенько листя й віти вмиває.

І черемха в воротях буйним цвітом п’янить,

Важко все це забути, серце плаче й болить.

Хоч не часто приходжу я до рідної хати,

Та любові до неї не віднять, не забрати.

Тут я дихаю вільно, тут живу я минулим,

Тут спокійно і мило, я тебе – не забула.

Не встрічають нікого вже батьківські пороги,

Не вертаються діти із блудної дороги.

Сумно-сумно хатині одиноко стояти,

А ні з ким не зустрітись, а ні з ким розмовляти.

Я вклоняюся низько до землі перед вами

і спішу до вас завше стежков поміж житами.

За ваш біль, за ваш смуток я прощення в вас прошу,

Мої рідні пороги, свій поклін вам приношу.

***

Стоіть хатина,думу думає свою

про свою долю одиноку молоду.

Чому,чому я залишилася одна

в воротях так черемха ніжно зацвіта.

Цвіте черемха й цвітом все кругом п’янить,

високо в небі журавлиний ключ летить.

Ключ журавлів весну й тепло до нас несе,

сумна хатина і подвір’ячко сумне.

Хоч соловейко їй свої пісні співає

і буйним цвітом сад вишневий зацвітає.

Сльозинки капають з віконечка хатини

і сивина вкриває іі скроні-стіни.

І змучилась криничка вже від болю,

ніхто не хоче її чисту пити воду.

Знов під вікном барвінок рясно зацвітає,

ніхто думок сумних хатиноньки не знає.

І стукає в віконце гілка груші

скуштуй плодів моїх вони такі пахнючі

Знов соловейко сумну пісеньку заводить,

чому ж ніхто до неї в гості не приходить.

Стоїть моя хатина наче кущ калини

і до землі все більше хилиться щоднини.

Своїх дітей вона з дороги виглядає,

як мати вірно й вічно їх чекає.

***

Лебеді, лебеді, лебеді

над хатою сумно летять.

Лебеді, лебеді. лебеді

пісню сумну гомонять.

Важко , напевне, вам , лебеді

рідні краї покидати,

як чужина мати мачуха

буде вас там зустрічати?

Лебідь з лебідкою журяться.

як діточок вберегти.

Хмари на небі вже хмуряться,

знов буде дощик іти.

Дощику. дощику, дощику

нам діточок не мочи,

Ой вітре брати-голубчику

ти до землі нас не гни.

Сонечко, сонечко, сонечко

всміхнися на зло всім вітрам.

Витри ти хмаронькам слізоньки,

крилонька висуши нам.

Зіроньки, зіроньки, зіроньки

ви освітіть нам стежину.

Щоб ми доплили долинули

на свою рідну чужину.

Лебеді, лебеді, лебеді

лебеді Я і Ти.

Ми покидаємо рідні краї

й линемо до чужини.

Крилонька наші вже змучені,

втомлені очі не сплять.

Ми виснажені і пригнічені

і душі наші болять.

Лебеді, лебеді. лебеді,

як же ми заздримо вам.

маєте крила і линете

на зустріч буйним вітрам.

Ви аж до сонця всягаєте,

маєте думку ясну.

на своїх крилах приносите

ви нам щороку весну.

***

Піднялися знов в небо лелеки,

відлітають у теплі краї.

За морями за горами далеко,

вони знайдуть притулочок собі.

Так летять вони голосно курличуть,

спів прощальний їх лине в висоті.

За собою на чужину мене кличуть,

та не лишу я рідної землі.

Не покину я рідної хатини.

не забуду я батьківський поріг.

Бо не випити джерел нам України,

не сходити всіх її доріг.

Я люблю тебе, мій отчий краю.

так, як матір, так як брат сестру.

Знов лелеки до дому повертають

і несуть нам на крилах весну.