Вірші Банак-Чак Галини - Рука моя пише...

Рука моя пише, а серце диктує.
Душа моя плаче, та хто її чує.

***
Вклоняюся низько і дякую Богу,
за муки й страждання, за вічну тривогу.
За сонце і вітер, за подих життя,
за те Богу щира молитва моя.

Спасибі, Всевишній, за те, що я є,
що вміє страждати так серце моє.
За квіти кохання і сльози розлуки,
за ночі безсонні й душі ніжні звуки.

Я дякую щиро за друзів і віру,
за мрії солодкі і вічну надію.
За те, що умію творити слова,
за все тобі, Боже, подяка моя.

Прости мені, Боже, за те, що так мрію,
та просто інакше я жити не вмію.
Чекаю я радісно день, що прийде,
така в мене вдача і серце таке.

***
Моя доля сумна і проста,
а чому так, ніхто не знає.
Часто плачу й сумую я,
а життя, мов той сон пролітає.

Маю все я в своєму житті
І на Бога я не нарікаю.
Маю радість – це діти мої,
Батько й мати – багатство безкрає.

Коли горе додолу пригне,
Божа сила з колін підіймає.
Тільки заздрість чорна й страшна
Споконвіку була й не вмирає.

Заздрість може зробити усе:
розтоптати, убити, спалити.
Бо не бачить й не чує вона,
прийде час і її ще судити.

Все минає і біль мій мине
І повірять мені ще люди.
Боже, сили й терпіння дай,
Не введи мене в світ облуди.

Все прощаю, хоч в серці пече,
все прощаю, бо Бог так просить.
Хай сльоза моя з кров’ю тече
і хай серце безмовно голосить.

Час лікує, Бог сили дає,
сльози й смуток радість міняє.
Чорна заздрість усюди є,
та ніхто хай її не знає.

***
Надійся на долю, надійся й не плач,
а долі немає, нема тай не буде.
А ти шукай долю, шукай серед нас,
шукаючи долю іди поміж люди.

Іди до багатих, проси поділитись,
як будуть давати, то жадним не будь.
Іди ти до вбогих, зумій їм відкритись,
залишити їм щось, ти теж не забудь.

А потім усе, що дали тобі люди,
візьми і оглянься на цей білий світ.
Твою доброту ніхто не забуде,
чи ж менше ти маєш тут серед усіх?

Тож долі своїй ти не смій докоряти,
а мовчки вклонися й подякуй її.
Попробуй із долею ти розмовляти,
а доля подякує тихо тобі.

***
Чи знаєш людино, що треба,
щоб в світі було лиш добро.
Щоб зорі всміхалися з неба
і щастя, як сонце плило.

Чи знаєш ти скільки усюди
є лиха і підлого зла.
Страждають безвиннії люди
й мовчить знов недобра душа.

Тоді лиш у нашому світі
оселиться тільки добро.
Коли кожен з нас всіх відчує,
спокій й тишу серця свого.

Як ми з Вами всі зрозумієм,
що чесність – це діло святе.
І чинити добро ми зумієм
і від щастя весь світ розцвіте.

***
На березі моря стою одиноко,
дивлюся, як сумно кораблик пливе.
А чайка у небі тріпоче високо,
Мене за собою у далеч зове.

І хвилі високі до берега б’ються,
блакитнеє небо чорним стає.
А чайки круг мене все в’ються і в’ються
і серце, чомусь, завмирає моє.

Чи відчуває воно якесь лихо,
може сказати щось хоче воно.
Вітер змовкає на хвильку і тихо
чути тривожний стук серця мого.

Хвилі морські, заберіть ви з собою
все, що погане в житті мене жде.
Хай попливе смуток мій за водою,
хвилею лихо моє забере.

Тільки лиш хвилі розбитися можуть
і загубитися в морі води.
Долю лиху відвернути не можна,
кожен з нас має свій хрест пронести.

***
Ой у полі, полі, волошковім полі
зустрілися тихо дві дівочі долі.
Зустрілися долі, стали розмовляти,
котра із них має завітати в хату.

Одна доля каже, я дуже щаслива,
я дуже багата і дуже вродлива.
Я зайду до хати, вклонюся в порозі,
а ти залишайся і стій на дорозі.

Друга доля скромна, друга доля тиха,
вона оборонить від біди і лиха.
Друга доля чесна, добра і привітна,
вона небагата, вона незамітна.

Дві долі стояли в мене на порозі,
вони сперечались, поки вийшли зорі.
Темна ніч надворі, тільки вітер свище,
котра ж доля моя, котра доля ближче.

О якби ж то можна було вибирати,
собі свою долю якби ж то вгадати.
Долі ти не купиш, долі не вгадаєш,
тільки шануй долю, долю ту, що маєш.

Доле моя, доле, я тобі вклонюся
і за тебе, доле, тихо помолюся.
За сльози, за радість, за усе, що є,
за все тобі вдячна, бо все це моє.

***
Дві долі, дві долі зустрілись у полі,
купалися в щасті й коханні вони.
І очі в любові були волошкові,
волошками щастя їх душі цвіли.

І сонячні ранки й хрустальнії роси,
їх ніжили щедро всі квіти землі.
І вітер з любов’ю чесав їхні коси,
вони наче в казці і мовби у сні.

Щасливе те серце, що вміє любити,
щасливі ті очі, що знають любов.
Людина щаслива, що мріє ще жити,
ой очі бездонні, кохаю вас знов.

А очі красиві, то очі зрадливі,
душа в них мов попіл згоряє до тла.
Розвіються мрії, мов сни ті щасливі
і зірка кохання так тихо згаса.

Дві долі не знали, що щастя минає,
що квіти кохання зівянуть колись.
Що річкою смутку любов відпливає,
а ми лиш шепочем: кохання вернись...

***
Летіли роки мої вдаль незамітно і тихо,
та враз зупинились чомусь на порозі вони.
Напевне відчули вони якесь горе чи лихо
й сюди прилетіли мене врятувать, вберегти.

Спинились роки і задумано мовчки стояли,
надійно і вірно вони стерегли мої сни.
А я їх питала, що бачили ви, що чували,
з яких ви країв повернулись до мене сюди.

А я їх до хати хотіла було запросити,
я їх пригостила б була найдорожчим вином.
А я їх хотіла назад повернути, спинити,
вони ж були близько, так близько під самим вікном.

І тільки лиш двері рокам своїм я відчинила,
і тільки лише до них простягнулась рука.
Злетіли мов птахи, розправивши враз свої крила,
й зосталась одна я, на цілому світі одна.

І плакала я, і кричала, молила, просила,
верніться роки, не лишайте мене ви одну.
Летіли у вирій роки і обпалені крила
додолу їх гнули й мені залишали журбу.

***
Доля моя ти, доля, чому ти така сумна,
де ти блукаєш, доле, тебе знов питаю я.
Нічого вона не чує, нічого не скаже вона,
о доле моя ти, доле, у відповідь – тишина.

Мовчить моя доля й не хоче нічого мені розказати,
звідки її виглядати і як її розшукати.
Як серед тисячі долей мені її розпізнати,
як її упіймати і чим її зчарувати.

Доле моя ти , доле, скажи мені щось, не мовчи,
прийди ти до мене хоть в гості і щастя на мить принеси.
Молю тебе я і благаю, я змучена вже від журби,
о доле моя ти, доле, прийди ти до мене, прийди.

Та доля мене не почула, хоч як я її не ждала,
напевне стежини до мене вона віднайти не змогла.
Гордо зняла свої крила, в даль полетіла вона,
а я все за обрій дивилась, на щось ще надіялась я.

Десь доля і щастя блукають далеко в чужому краю
і тільки у снах лиш приходять й тривожать знов душу мою.
Мені про розлуку шепочуть і пісню співають сумну,
та я все на долю чекаю, я все ще надіюсь і жду.

***
Куди веде дорога у житті,
куди спішать всі люди в суєті.
Куди ми йдем і слід який лишаєм,
куди, куди – ніхто цього не знає.

Життя – це річ ,яку нам не збагнути,
життя назад нам не дано вернути.
Життя ріка тече й не повертає,
життя, життя, усе в житті буває.

Любов і ненависть в житті нашім панують,
любов будує, ненависть руйнує.
Любові щастя ми спішім пізнати,
любов свою спішім комусь віддати.

Життя коротке, та таке складне,
з життя науку кожен з нас бере.
Життя – це пісня, яку ми співаєм,
життя – це квітка, яку ми плекаєм.

Ми сад свого життя самі зростили,
усе, що маєм, ми самі заслужили.
Цінуймо ж істину таку просту,
життя – це дар, за нушу доброту.

***
Губить листя осінь золотиста,
в калинових гронах вже літа.
Засинає вишня жовтолиста,
та шумить над річкою верба.

Про ті дні, що вчора ще бриніли,
про світанки в діамантовій росі.
Про весняні ночі солов’їні,
мрії й сподівання молоді.

Я іду по золотій алеї,
де каштанів листя вальс пливе.
Зупинюсь на мить в осіннім сквері,
тільки б осінь не тривожила мене.

Захід сонця сумно проводжаю,
десь за обрієм вже журавлів ключі.
Досі у житті чогось чекаю,
може дива, ну а може ні.

***
Летять птахи – роки моєї юності,
щодень, то важче крила піднімать.
А тінь розчарування і байдужості,
мов вранішній туман не розігнать.

О юносте, тебе я знову згадую,
ти все частіше снишся у ночі.
У снах бажання тихо я загадую
і згадую світанки на зорі.

Літа мої, коли ж усе минулося,
ще вчора цвітом молодість цвіла.
Відгомоніло, відцвіло, забулося
й бринить сльоза солона і гірка.

Життя моє, куди ж ти поспішаєш так,
минулих днів уже не поверну.
А за плечами пройдений вже шлях
і сипле іній в скроні сивину.

***
Ми не вмієм жити і прощати
і по справжньому не вміємо кохати.
Й долю звинувачуєм, коли
падають у прірву всі мости.

Довго ми обіду пам’ятаєм,
згадуєм минуле і страждаєм.
Плаче серце від страшних обід
і душі бува замало сліз.

Нам потрібен час, щоб ми забули
й захотіли повернутись у минуле.
Полетіли птахом над землею,
серцем знов ожити і душею.

Хочеться кохати, як колись
й вслід любові крикнути – вернись.
Лиш би вчасно ми це зрозуміли
і свою любов вернуть зуміли.

Ми від щастя губимо ключі,
а літа проходять молоді.
Як шалено мчаться в даль вони,
о свята, любов - нам поможи.

***
Заплакане небо і стомлений вечір,
мовчазні дерева і думи сумні.
Мов тіні вечірні лягають на плечі

і тихо гойдають, мов хвилі морські.

Замислені зорі, заплакані очі,
і нічка холодна і сірий туман.
Мене обнімають одну серед ночі,
а в серці все стукає підлий обман.

Полинь же ти вітре за синії гори,
за море і ріки, за сиві ліси.
Візьми ти на крила моє важке горе,
в далекії далі його віднеси.

Не плачте ви очі і серце не рвися,
не мучся в стражданнях моя ти душа.
На ноги ти встань і з колін піднімися,
ти дужча за все це, ти – жінка сильна.

***
Губить листя осінь золотиста,
в калинових гронах вже літа.
Засинає вишня жовтолиста,
та шумить над річкою верба.

Про ті дні, що вчора ще бриніли,
про світанки в діамантовій росі.
Про весняні ночі солов’їні,
мрії й сподівання молоді.

Я іду по золотій алеї,
де каштанів листя вальс пливе.
Зупинюсь на мить в осіннім сквері,
тільки б осінь не тривожила мене.

Захід сонця сумно проводжаю,
десь за обрієм вже журавлів ключі.
Досі у житті чогось чекаю,
може дива, ну а може ні.

***
Минають дні, спливають ночі,
за обрієм уже літа.
Байдуже дивляться вже очі,
та світиться іще душа.
І серце так сказати хоче
іще не сказані слова.

Минуло вже гаряче літо,
відзеленіла вже весна.
Осінні догоряють квіти,
здається крок і вже зима.
Невже у вирій час летіти,
я ж серцем досі молода.

Мені б іще цвісти, буяти
летіти птахом в небесах.
Мені б дітей іще підняти,
допомогти обрати шлях.
Любов’ю матері благословляти
і виплекати в молитвах.

Мої ріднесенькі синочки,
як мало я ще вам дала.
Чарівні, ніжні, ангелочки,
хто зна, як встріне вас життя.
Складаються сумні рядочки
і на очах бринить сльоза.

Сльоза солона і гаряча
знов серце ніжне обпіка.
А вільная душа, одначе
у сіті попада щодня.
Не серце, а душа вже плаче,
прости мене, моя душа.

Збірки

Для діточок

Казочки

Форма входу

Пошук

Календар

Ви пишите вірші?

Друзі сайту

Додатковий дохід

Статистика

Онлайн всього: 1

Гостей: 1

Користувачів: 0

Рука моя пише, а серце диктує. Душа моя плаче, та хто її чує.