Рука моя пише, а серце диктує. Душа моя плаче, та хто її чує.
П`ятниця, 19.04.2024, 01:39
|
Нам би тихо щастя пригорнути,
нам би угадати свою долю. Та життя, це річ, яку збагнути не дано ніколи і нікому. *** Життя у чорних красках і сумних, хто розмальовує все так, який художник. Чому ж всі світлі кольори лиш для одних, а іншим тільки чорним, чорним, чорним. Нехай в житті і чорна полоса, нехай і важко, треба все стерпіти. І треба вірити, не вічна є біда, а щастя й спокій треба заслужити. Нам треба ще знести страждань багато, пролити ще немало сліз гірких. З покорою страждання зустрічати, а не в безвихідь утікать від них. І лиш коли ми все це зрозумієм, коли всі муки ми приймем як дар. Тоді життя змінити ми зумієм й в художника не буде стільки чорних фарб. Так що страждаймо, мучаймось, ридаймо, за все, за все подякуєм колись. І долі низько свій покліін віддаймо, а за художника лиш тиха помолімсь. *** Чи є на світі таке серце, яке не плаче й не болить. Чи є душа така на світі, яка в тривозі не щемить. Чи є десь очі, що не плачуть й не знають сліз вони гірких. Чи є ще люди добрі, щирі, які не чинять вчинків злих. Нема, нема й не може бути, вже ті минулися часи. Що засівали люди правду й збирали зерна доброти. Любив брат брата й діти знали, що батько й мати – це святе. А нині, гляньте, Боже правий, усі забули вже про це. Забули всі, що требе жити і кожен день життя цінити. Навколо себе всіх любити і для людей добро творити. Чому ж життя люди не цінять, що нам дано – не розуміють. Любити ближнього не вміють і пожинають – те що сіють. *** Падають каплі дощу, гублять сріблясту росу. Тихо, так тихо, тихо я йду по життю. Що я з собою несу, згадку залишу яку. З ким поділюся бідою, душу відкрию кому. Капають сльози жалю й ранять знов душу мою. Чом же я в ногу із горем тихо іду по життю. Вмию я в сльозах дощу душу свою молоду. Щастя зустріну з тобою й разом підем по життю. *** Осінь наступила, падолист кружляє у сумному вальсі з холодним дощем. А моє серденько спокою не знає, його обнімає вічна туга й щем. Плаче серце, плаче, та не розірветься, стогне душа моя від болю і сліз. А журба круг мене все в’ється і в’ється, й повертає лихо з далеких доріг. І курличе смуток над моїм подвір’ям, ключем журавлиним сумно так кружля. Ой, журба-голубко, я тобі не вірю, знаю зірка щастя ще мене чека. А журба калиною пишно зацвітає, червоніють ягоди смутку і журби. І щаслива доля мене обминає, смуток навівають холодні вітри. У журбі, у смутку так життя минає, сльози дощ не змиє, сонечко не втре. Ой, журба-сестричко, хто тебе не знає, той у цьому світі щасливо живе. *** Залиш мені, доле, ти щастя краплинку й іскринку кохання мені поверни. Подаруй мені, доле, любові росинку, а розлуку у далеч кудись віднеси. Даруй мені радість, даруй мені сльози, усе, що ти маєш, зі мною діли. Присядь на порозі, спочинь із дороги, а потім полинеш в далекі світи. О доле, ти доле, всміхнись ти до мене, крилом своїм ніжним мене обніми. Так важко знайти нам стежину до тебе, так довго й далеко до тебе іти. Скажи мені доле, скажи, я благаю, де щастя, де радість на мене чека. Коли ж я щасливою буду, не знаю, чомусь моя доля і досі сумна. *** Спасибі долі кажу за біль свій і за зраду. За сльози і ридання і за таке кохання. Я щиро вдячна Богу за всю мою дорогу. За стежку цю тернисту і за страждань намисто. Спасибі за страждання, спасибі за кохання. Спасибі за розлуку і за сердечну муку. Я дякую, коханий, за цей букет духм’яний. За все, за все спасибі, мій милий і єдиний. О доле моя, доле, ти не жалій мене. Нехай усе по вінця крізь серце перейде. Я біль свій терпеливо із вдячністю знесу. Й подякую я щиро за доленьку свою. Усе в житті буває, багато нам дано. Ніхто, ніхто не знає, звідкіль береться зло. Та хай біда гуляє і хай співає лихо. Серце моє кохає і жде на щастя тихо. *** Осінь на порозі і думки в тривозі, а літа кудись пливуть, пливуть. Мрії на світанку, спогади до ранку журавлі на крилах вже несуть. Ой осінь, осінь золота скроні мені позолотила. Я хочу бути молода, благословляти свого сина. Долі я вклонюся, щиро помолюся за усі тривоги і болі. Хоч на серці смуток, час невпинно стука й материнське серце у журбі. Ой осінь, осінь золота скроні мені позолотила. Я хочу бути молода, благословляти свого сина. Ще недавно юність буйно розцвітала молодості осінь враз прийшла. Виглядала сина, сина обнімала. Виріс син, а з ним зросла журба. Ой осінь, осінь золота скроні мені позолотила. Я хочу бути молода, благословляти свого сина. *** Земля моя, родина, отчий край ти джерело любові не всихай. Сім’я моя, мій чоловік і діти, мені ви наймиліші в цілім світі. Вчимо дітей ми чесність цінувати людей завжди і всюди шанувати. Любов свою ми дітям віддаєм, усі ми знаєм, «що посієм, те пожнем.» Життя проходить, час летить мов вітер і незамітно виросли вже діти. У тебе і у мене сивина, життя дорога не така легка. Ми посадили сад і звели дім, зростили і навчили двох синів. Життя своє немарно ми прожили. хоча не раз тужили й сльози лили. Моя сім’я, мій дім, мій оберіг, я долі низько кланяюсь до ніг. За все, за чоловіка, за дітей, я в Бога прошу ласки кожен день. *** У кожної людини є душа, та незавжди вона сказати вміє. У кожної душі свої слова, та жаль, її не кожен розуміє. У кожного із нас своя душа, свої думки, свій біль і свої сльози. У кожної душі своя журба і жаль, коли її ти зрозуміть не можеш. У кожної людини свій талант, та незавжди його знайти ми вмієм. І жаль, коли ми губим цей талант, шкода, що скористатись ним не вмієм. У кожної людини щось своє, своє єдине чисте й неповторне. Від долі ми приймаєм все, як є – ясне чи темне, світле, а чи чорне. *** Знов прийшла до нас холодная зима, спить безжурно зоморожена земля. Вкриті снігом всі дерева і кущі, не щебечуть милі, любі солов’ї. Бистру річку вкрила крига льодова, зупинилась, не тече удаль вода. Всі хатки оділи снігові шапки і рахують сніжки діти крізь шибки. Заморозила зима наші серця, де поділись теплі, ніжні почуття. Стала кригою й мовчить моя душа, по щоках бринить солоная сльоза. Чи розтопить ця сльоза на серці лід, як сніжинка на долоні щастя мить. Знов краде в тополі вітер теплий сніг, все прекрасне губиться і вдаль летить. Скільки б не сміялася зима, сніг розтане й потече вода. Трави і дерева ожиють, у гаях зозулі закують. Та не оживе наша любов, по щоках летить сльозинка знов. Ми згубили ніжні почуття і кохання десь поплило в забуття. *** Тишина, тишина і тривогу знов наспівує тиха печаль, поспішаю в далеку дорогу, залишати усе такий жаль. Чом же смуток на серці у мене у вікно тихо стукає дощ. Прожену я самотність від себе, не тривож, ти мене, не тривож. тихо зорі по небу блукали, то ховались за хмари, то ні. Чи ви знали, чи може не знали, що чекає мене у житті. Утікаю кудись я від долі, а самотність услід наче ехо. Одиноко стою на пероні, десь за обрієм щастя далеко. Про журбу вітер пісню співає і мелодія льється сумна, наче тінь знову щастя блукає і мовчить тишина, тишина. |
ЗбіркиДля діточокПошукКалендар
Ви пишите вірші?Друзі сайтуДодатковий дохідСтатистикаОнлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
