|
Залишилась одна я з немовлям на руках,
тільки біль важкий в грудях і обличчя в сльозах.
Що і чим завинила я в своєму житті,
о за що мені, Боже, ці страждання важкі.
Залишилась назавжди між людьми я одна,
а маленька крихітка – сирота, сирота.
Серед тисячей долей, чом нам доля така,
мій синочок не скаже слово тато – нема.
Ой нема і не буде, не шукай, не зови,
та синочок не чує, просить татку – прийди.
Пригорни мене ніжно ти до серденька свого,
як же можеш забути ти про мене малого.
Ще не день і не нічку мій синок буде плакать
і не раз ще у сні буде кликати – тату.
Треба часу багато, щоб жорстокість збагнути,
щоб дитина могла слово тато забути.
І, напевне, без серця може жити людина,
щоб за років п’ятнадцять не згадати дитину.
Скільки сліз тих пролито, скільки горя й страждання
і ні з чим не зрівняти материнське ридання.
Скільки матері треба для дитини зробити,
щоб собою змогла батька щей замінити.
Все змогла, все для Тебе, для єдиного сина,
хоч і важко було, та тебе я зростила.
І тепер Ти дорослий й мене можеш судити,
та повір, я інакше не могла поступити.
Я тобі твою долю не сама вибирала,
я лиш тільки у Бога щиро ласки благала.
Зрозумій мене, сину, й якщо можеш-прости,
я навіки лишаю Тобі серце своє.
| 