(Лупиніс Івану)
Я так довго по світі блукав,
у житті щось нове все шукав.
Брав усе від життя, що було,
не дивився – добро, а чи зло.
В небі синім небесна блакить –
погляд мій не спинивсь ні на мить.
Сонця промені ніжні й ясні,
не казали нічого мені.
Навкруги все цвіло і мені,
все здавалось, немовби у сні.
Я не думав тоді про життя
і що в мене є доля моя.
По якій не ішов би дорозі,
вона завжди на моїм порозі.
Дана доля Всевишнім мені
й не змінити нікому її.
Тихий ранок і неба блакить
і шалено життя кудись мчить.
враз годинник неначе спинився
і я в чорну безодню звалився.
Що я бачив у тьмі, не згадати,
те словами не можна сказати.
Розум просто не може збагнути,
що зі мною могло таке бути.
Довго я по тунелях блукав,
довго сонця я промінь шукав.
Я у чорную яму летів,
я вдихнути повітря хотів.
Все мов в сні і я раптом збудився,
все не те, та і сам я змінився.
Я пізнав, як то плаче душа
й що таке чоловіча сльоза.
Я не плакав, бо сліз було мало,
серце каменем враз чомусь стало.
Руки й ноги такі, мов чужі
й посивіли враз скроні мої.
А під вікнами м’ята цвіте
я ніколи й не думав про це.
Що не завжди цвіте деревина
і не вічна в житті цім людина.
Я збагнув, все у світі минає
і та квітка – для нас зацвітає.
І зозуля для нас лиш кує,
ти почуй тільки серце своє.
Зрозумій лиш для чого живеш,
що в душі своїй, в серці несеш.
Так як дощ, так як вітер, як небо,
у житті все пусте є без тебе.
Так життя моє враз все змінилось,
сонце наче за хмари спустилось.
Вчора був молодий я хлопчина,
а сьогодні дорослий мужчина.
Весь у шрамах, поламаний весь,
та усе це байдуже, минесь.
Тільки чи заживе вже душа,
що мов скальпелем різана вся.
Чорна тінь ще стоїть за плечима,
буде в пам’яті кожна хвилина.
Все назавжди в душі залишилось,
скроні інієм сивим покрились.
Хмара смутку, розвійся, спинися,
чуєш, серце моє в грудях б’ється.
Хоч стомилось, та прагне ще жити,
хоче так як колись ще любити.
Ця любов мені душу зігріє
і на ноги мене ще підніме.
Й поведе мене в світлу дорогу
і за все я подякую Богу.
Лиш йому я одному вклонюся,
до ікони його помолюся.
Подарована мить мені ця,
я надпив вже із чаші вина.
Я на повнії груди вдихаю
і все наче у сні пропливає.
І я тільки тепер зрозумів,
як життя берегти я не вмів.
Цвітом буйним усе зацвітає,
серце юне моє оживає.
І я дякую кожній хвилині, що прожив я в
цім світі до нині.
| 