Рука моя пише, а серце диктує. Душа моя плаче, та хто її чує.

Завжди в тривозі, завжди з тобою.

 ***

Дитина каже перше слово – мамо,

тріпоче серце й завмира душа.

Найкраще слово і це слово – мама,

не віриться, що то вже мама я.

Це перше слово лине ніжно й щиро,

хоч сказане воно невміло ще.

Яке ж воно для мене дороге і миле,

тебе, дитино, я люблю понад усе.

Матусю люба, мамочко рідненька,

Зове мене дитина і сльоза.

В очах моїх бринить, та не гірка, а солоденька,

так, я вже мама і дитина ця моя.

І горнеться дитиночка до мене,

мої сльозинки личком ніжним витира.

І горнуть малі ручечки мене до себе,

маленькі ручки мене ніжно обніма.

Яке ж це щастя чути слово – мамо,

яка ж то радість як дитина є.

Колись і ми були малими діточками,

а зараз стали вже дорослими людьми.

І слово мама вже для нас є звичним,

ми часом забуваємо його.

І ним ми нехтуєм, для нас це незамітно,

для мами ж дорогим навічно є воно.

 ***

Все минає в житті, все проходить

і до берега хвиля знов б’є.

Наша юність за обрій відходить,

і її не зупинимо ми.

Наша молодість сумно зів’яла,

наша щастя уже відцвіло.

Губить листя верба кучерява,

шелестить тихо й сумно воно.

Все красиве і ніжне ми губим,

залишається спогадів мить.

Нашу юність в думках ми голубим,

наша пісня у мріях бринить.

Наші діти уже виростають,

як пташки вилітають з гнізда.

Нас батьків одиноко лишають,

їхня мрія висока й ясна.

Ми чекаєм їх в кожну хвилину,

доля наша батьківська така.

Виглядати й чекати дитину,

тихо плаче в розлуці душа.

Нам життя вже назад не вернути,

сиві скроні свої не сховати.

Нашу молодість нам не забути,

нам лишається тільки зітхати.

 ***

Каже мама: «Спи, синочку»,

просить мама: -«не пустуй.

Пригорнися ти до мене,

обніми і поцілуй».

Моє сонечко ти ясне,

моя зірочка нічна.

Наймиліше в цілім світі,

Ти, кровиночко моя.

Хай тобі, мій дорогенький,

кольорові сняться сни.

І життя хай кольорове

принесуть тобі вони.

Я люблю тебе, синочку,

я тобою лиш живу.

Віддаю тобі я душу,

ласку й ніжність всю свою.

***

Мамо, мамочко моя, матусю,

я до тебе з ніжністю горнуся.

І куди б не завела життя стежина,

я до тебе завжди повернуся.

Ти мене учила чесно жити,

із любов’ю по землі святій ходити.

У молитві Господа хвалити,

людям помагати, їх любити.

Як прийшла пора мені рушати,

світ новий й нове життя пізнати.

Ніч і день молилась ти за мене,

тільки ти уміла так чекати.

Скільки б, мамо, я не перейшла доріг,

та вернуся  я на рідний твій поріг.

Обніму, торкнуся рук твоїх,

низька поклонюся аж до ніг.

І лише тепер я зрозуміла,

що тебе любити я не вміла.

Від страждань, від гіркоти розлуки,

вберегти тебе я не зуміла.

Я тримаю у руці твої шерсткі долоні,

з ніжністю цілую сиві твої скроні.

Ранки у сльозах, ночі у тривозі,

ти пробач, матусю, своїй доні

***

 Як весною зацвіте під вікном барвінок,

    перша капає сльоза з березових гілок.

    Ожива  в душі журба у моєї неньки,

    звідкілля вас виглядати, діточки рідненькі.

Я сплету вінок для мами з барвінку і м’яти,

    і на крилах я полину до рідної хати.

    До матусі дорогої я завжди спішу,

    Любов щиру і повагу в серці я несу.

Барвінковим зацвіту голубим намистом,

    берізкою зашумлю у садочку тихо.

    Із любові рушничок буду вишивати

    і тебе, матусенько, буду обнімати.

Материнська любов щира

    як джерело б’ється .

    А дитини любов мила,

    як барвінок в’ється.

Любов матері й дитини

    ні з чим незрівнянна.

   Найцінніша, наймиліша,

   свята й незбагненна.

 ***

Мати у шелесті листя

сумно так осінь встріча.

Мати в тривозі невістці

сина свого віддала.

Я прошепчу свої неньці:

«мила, прости ти мене.

Тільки чомусь в моїм серці

ще одна квітка цвіте».

Квітка любові й поваги

зігрієм, тебе, ми теплом.

Вклонимось низько у ноги:

«Благослови нас добром».

Рідна, кохана, матусю,

ти в цілім світі одна.

До тебе я досі горнуся,

ти найдорожча моя.

Срібляться вже інеєм коси

і зацвітає журба.

Просто син став вже дорослим

й маму свою покида. 

 ***

 Моя доня мені не всміхнулась,

жовта осінь у скроні прийшла.

Моя доля чомусь відвернулась,

і зосталась я зовсім одна.

Моя доня мене не обніме

і вночі не покличе мене.

На порозі мене не зустріне,

як я ніжно любила б тебе.

Як тебе я би ніжно плекала,

я би серце тобі віддала.

Білі коси твої заплітала б,

скромна, пишна, білявко моя.

Ми з тобою чомусь не зустрілись,

ти любов не пізнала мою.

Десь в житті ми якось проминулись,

та тебе я чекаю й зову.

Вітер вдалеч несе мою долю

і сивіють вже скроні мої.

Виглядаю, шукаю я доню

і сльозинка тече по щоці.

***   

Моя мати рідненька, сизокрила голубко,

моя ніжна й єдина, як Тебе я люблю.

Ти мене залишила на порозі будинку,

на весь світ одиноку, на весь світ сироту.

Ти мене залишила і за мене забула,

як вночі я ридала, ти мене не почула.

Як Тебе я чекала, Ти не знала про це,

як мені було важко, не сказала слівце.

Сирота я, сирітка в цьому білому світі,

одинока лебідка, ніжний батько то вітер.

А матуся рідненька, то темненькая нічка,

в темноті одинока лиш одна я сирітка.

Свою долю сирітську тихо я перепрошу

і сльозами гіркими на весь світ заголошу.

Не лишай мене, мамо, свою милу дитину,

Обніми й приголуб ти свою сиротину.

Пробач мені, мамо, що йду я від тебе,

Прости мені рідна, що я так роблю.

Тривожно у тебе на серці за мене.

Й мені жаль лишати матусю свою.

Ще жаль мені того, що вже не вернути,

Дитинство і юність удаль відплили.

Як важко дитячі роки нам забути,

Щасливі й байдужі були в нас вони.

Сьогодні дорослими, мамо ми стали

І вже вирушати у світ нам пора.

Прощайте, роки, що кудись поспішали,

Прощай кароокая юність моя.

Матуся у слід лиш рукою змахнула

Й сльоза покотилася в неї гірка.

У світі дитина про неї забула,

У кожної матері доля така!

І тільки коли забіліють в нас скроні,

Коли у самих заболить нас душа

Тоді ми цілуєм материнські долоні

І матері серце знов ожива.

 ***

Тріпоче знов серце, клопочеться мати,

сьогодні щаслива вона.

Роботи багато, ще в хаті прибрати,

то ж їде додому дочка.

Як хочеться мамі зустріти дитину,

смачний зготувати обід.

А серце відстукує кожну хвилину,

не бачила ж доні «сто» літ.

Забула старенька, що має спочити,

вже ледве стоїть на ногах.

Спішить вона донечці двері відкрити,

виблискують сльози в очах.

То ж кожного з нас виглядає десь мати

і в кожного діти в нас є.

Спішімо ж додому матусю обняти,

допоки вона ще жиє.

Щаслива та мати, що вміє любити

дітей щирим серцем своїм.

Спішімо ж добро для матусі творити,

допоки ми з вами жиєм.